Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пеклі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.

Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожного дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.

Чекав, аж поки з другого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим тоненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.

Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.

Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.

I так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, накормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зносити нові муки, аж до нової зустрічі.

Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він відповів:

— Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таємно лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице… крім маленької частини, щоб могти там мене поцілувати… Але все даремно… Тоді привела мене сюди, але не покинула… I коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тільки для неї.

Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебе, хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.

Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то почуєш, що Бог — перший приймає тебе з усміхом.

Бруно Ферреро