ДЮНА І ХМАРИНКА

 

Молодесенька хмаринка - а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, - вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм.

Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:

- Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!

 

Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.

- Що ти робиш? Рухайся з нами! - завив вітер.

Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.

- Привіт! - сказала чемно.

Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.

- Привіт! Я - Оля, - відрекомендувалася хмаринка.

- Я - Галя, - відповіла дюна.

- Як поживаєш там, на землі?

- Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?

- Сонце і вітер... довгі перегони по небу.

- Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, - сказала сумно дюна.

- Прикро, правда? - спитала хмаринка.

- Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.

- Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.

Дюна замовкла на мить, а потім сказала:

- А знаєш, ми дощ називаємо раєм!

- Справді? Я й не знала, що я така важлива! - засміялася хмаринка.

- Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...

- Так, правда. Я їх бачила, - відповіла хмаринка.

- Але я, напевно, їх ніколи не побачу, - сумно зітхнула дюна.

Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:

- Я могла б упасти на тебе дощем...

- Але тоді ти помреш.

- А ти зацвітеш, - зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.

Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.

В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: "Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим".

 

Бруно Ферреро

 

 

Повернутися вгору